Перейти до вмісту

Southern Railway

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Southern Railway
SR Редагувати інформацію у Вікіданих
Типзалізнична компанія і бізнес Редагувати інформацію у Вікіданих
Засновано1 січня 1923 Редагувати інформацію у Вікіданих
Закриття (ліквідація)10 червня 1949 Редагувати інформацію у Вікіданих
Штаб-квартираВатерлоо Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Southern Railway у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

«Southern Railway» — залізнична компанія Великої Британії, заснована при об'єднанні різних залізниць 1923 року за Актом парламенту 1921 року[en]. Мережа компанії сполучала Лондон, порти Ла-Манша, Південно-Західну Англію, пляжі південного узбережжя та Кент. До компанії увійшли кілька доріг, найбільшими з яких були London and South Western Railway[en] (LSWR), London, Brighton and South Coast Railway[en] (LBSC) та South Eastern and Chatham Railway[en] (SECR). [1] Будівництво першої лінії, що потім увійде до складу «Southern Railway» розпочалося в 1838 з відкриття London and Southampton Railway[en], потім виросла в London and South Western Railway[en].

«Southern Railway» виділялася активною рекламою та зв'язками з громадськістю, а також прозорим управлінням на чолі з Гербертом Вокером. [2] З мережею в 3518 км «Southern Railway» була найменшою з «Великої Четвірки» і, на відміну від інших компаній, основні доходи їй приносили пасажирські перевезення, а не вантажні. Компанія створила найбільшу електрифіковану залізничну систему світу та перший електрифікований міжміський маршрут (Лондон — Брайтон). «Southern Railway» відіграла найважливішу роль у Другій світовій війні, перевозячи Британські війська під час Дюнкеркської та Нормандської операцій. Ці досягнення тим більше примітні, враховуючи, що залізниця в основному була призначена для перевезення пасажирів.

«Southern Railway» володіла багатьма відомими іменними поїздами, у тому числі на міжнародних маршрутах (з використанням залізничного порома). Основна ліврея поїздів була дуже помітною: локомотиви та пасажирський вагони були пофарбовані в яскравий малахітовий колір по чорній окантовці з жирними яскраво-жовтими літерами. Компанія була націоналізована в 1948 році, та стала частиною «British Rail».

Історія

[ред. | ред. код]

Складові компанії та об'єднання 1923 року

[ред. | ред. код]

Головними залізничними компаніями південного узбережжя Англії до 1923 року були London and South Western Railway[en] (LSWR), London, Brighton and South Coast Railway[en] (LBSC), South Eastern Railway[en] та London Chatham and Dover Railway[en] (дві останніх були об'єднані в союз, який отримав назву South Eastern and Chatham Railway[en] (SECR), в 1899). Ці компанії були об'єднані з декількома невеликими операторами та вже непрацюючими лініями в 1923 році, сформувавши мережу залізниць в 3518 км. [1] Компанія також володіла частками у спільних залізницях з іншими членами "Великої четвірки", у тому числі East London Railway[en].

Першою залізницею в південній Англії стала London and Southampton Railway[en] (була перейменована на LSWR в 1839), що завершила будівництво лінії в травні 1840 року. [3] Незабаром з'явилася London and Brighton Railway[en] (вересень 1841), [4] і South Eastern Railway[en] (на той час називалася «South Eastern and Dover Railway») у лютому 1844 року. [5] LSWR провела лінії до Портсмута, Солсбері, пізніше до Ексетера та Плімута. [6] Саме ця залізниця стала найбільшою з тих, що увійшли до «SR. London, Brighton і South Coast Railway» (LBSC) була меншою, обслуговуючи порт Нью-Гейвен[en], кілька курортів південного узбережжя та більшу частину приміського сполучення на півдні Лондона. Компанія була близька до банкрутства в 1867 році, проте останні 25 років свого існування мала добрий менеджмент і була прибутковою. [7] LBSC почала електрифікацію маршрутів навколо Лондона (повітряної контактної мережею) в 1909 році для підвищення конкуренції з новими електричними трамваями, що відбирали частину пасажиропотоку. [8] SECR стала об'єднанням після довгих років жорстокої та збиткової конкуренції двох компаній, які практично копіювали маршрути та лінії один одного. При цьому обидві компанії були непопуля��ними серед пасажирів і мали дуже слабку інфраструктуру. [9] Проте після об'єднання в 1899 – 1922 роках відбувся суттєвий прогрес у діяльності цієї компанії. [10]

Об'єднання в «Southern Railway» було закладено під час Першої світової війни, коли всі залізничні компанії Великої Британії тимчасово перейшли під контроль уряду. Багато співробітників пішли в армію , так що обслуговування обладнання було гірше, ніж у мирний час. Після війни розглядалася можливість повної націоналізації, проте вибір був зроблений на користь обов'язкового об'єднання в чотири великі групи, для чого було прийнято Залізничний акт[en] [11]. В результаті об'єднання чотирьох прибережних залізниць півдня, «Southern Railway» успадкувала кілька дубльованих маршрутів та управлінських структур. LSWR мала найбільший вплив у новій компанії, хоча спроби повної інтеграції працівників робилися після 1923 року. [12] Раціоналізація мережі призвела до скорочення деяких ліній на користь більш прямих сполучень з портами та створення координованої, але не централізованої системи управління, заснованої на колишньому головному офісі LSWR на станції Лондон-Ватерлоо. [13]

Крім залізниць компанія отримала кілька важливих портів і пристань на південному узбережжі, включаючи Саутгемптон, Нью-Гейвен, Фолкстон. Компанія також мала маршрути до портів у Портсмуті , Дуврі та Плімуті. Ці лінії були призначені для океанського пасажиропотоку та пасажирів з того боку Ла-Маншу, а розмір власності залізниць відображав їхню успішність. Це джерело клієнтів та густонаселеність передмість Лондона зумовило пасажиро-орієнтованість нової компанії.

Електрифікація

[ред. | ред. код]

В 1923 році «Southern Railway» отримала 39 км електрифікованих колій з повітряною контактною мережею на 6,7 кВ, 92 км колій з третьою рейкою з 660В постійного струму та 2,4 км підземної Waterloo & City Railway. [14] Кілометраж третьої рейки подвоїться до 1925 року, коли електрична тяга почне використовуватися на маршрутах до Гілфорда, Доркінга і Еффінгем[en], а також на маршруті з вокзалу Вікторія в Орпінгтон[en] через Герн-Гілл[en] і Кетфорд[en] . [15] В 1926 році електропоїзди стали ходити по South Eastern Main Line[en] до Орпінгтона і триколійної залізниці до Дартфорда з третьою рейкою. [16] 9 серпня 1926 SR оголосила про заміну змінного струму на постійний [17] і останній поїзд на змінному струмі пройшов 29 вересня 1929 [18]. Вважаючи гілку від Лондон Брідж до Кройдона, електрифіковану в 1928 році, до кінця 1929 року, під керуванням «Southern» знаходилося 447 км колій з третьою рейкою, а електропоїзди компанії пройшли 28,6 мільйона поїздо-кілометрів. [19]

Майже всі передмістя на південь від Лондона були переведені на електричну тягу, а також дальні лінії до Брайтона, Істборна, Гастінгса, Гілфорда, Портсмута і Редінга в 1931 — 1939 рр. [20] Це стало однією з перших у світі електрифікацій магістралей. До 1939 року електрика з'явилася і на колишніх лініях SECR до Севенокса та Мейдстона. Маршрути до узбережжя Кента були наступними у черзі, потім планувався переведення на електрику лінії до Саутгемптона та Борнмута. Друга світова війна відклала ці плани до кінця 1950-х та 1960-х відповідно.

Економічна криза 1930-х

[ред. | ред. код]

Наслідки біржового краху 1929 набагато менше торкнулися Південно-Східну Англію. Вже зроблені інвестиції в пасажирські перевезення гарантували компанії добрий фінансовий стан щодо інших залізниць. Однак усі доступні кошти вкладалися в електрифікацію, що завершувало еру, коли «Southern Railway» лідирувала у проектуванні паровозів. Нестача вільних коштів впливала на створення нових стандартизованих потужностей, так що лише на початок Другої світової компанія знову стала лідером у виробництві якісних паровозів.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Bonavia, p. 26
  2. ↑ Bonavia, p. 28
  3. ↑ Marshall, pp. 61
  4. ↑ Marshall, с. 202
  5. ↑ White (1961), с.30.
  6. ↑ Wolmar, сс. 72-74
  7. ↑ Turner, сс. 215-16.
  8. ↑ Whitehouse, & Thomas, сс. 11-12.
  9. ↑ Wolmar, с. 138.
  10. ↑ Nock, сс. 139—151.
  11. ↑ Wolmar, с. 228
  12. ↑ Marshall, сс. 393-7
  13. ↑ Whitehouse & Thomas, с. 15
  14. ↑ White, 1969, p. 181.
  15. ↑ White, 1969, pp. 182—183.
  16. ↑ White, 1969, p. 183.
  17. ↑ White, 1969, p. 182.
  18. ↑ White, 1969, p. 184.
  19. ↑ White, 1969, p. 193.
  20. ↑ Moody, сс. 56-75

Література

[ред. | ред. код]
  • Bonavia, Michael R: History of the Southern Railway, (London: Unwin Hyman, 1987), ISBN 0-04-385107-X
  • Bradley, D.L.: Locomotives of the Southern Railway, part 1, (London: Railway Correspondence and Travel Society, 1975). ISBN 0-901115-30-4.
  • Bulleids in Retrospect, Transport Video Publishing, Wheathampstead, Hertfordshire
  • Harvey, R. J.: Bulleid 4-6-2 Merchant Navy Class (Locomotives in Detail series volume 1) (Hinckley: Ian Allan Publishing, 2004) ISBN 0-7110-3013-8
  • Haresnape, B.: Maunsell locomotives (Ian Allan Publishing, 1978) ISBN 0-7110-0743-8
  • Herring, Peter: Classic British Steam Locomotives (London: Abbeydale, 2000) Section «WC/BB Class» ISBN 1-86147-057-6
  • Ian Allan ABC of British Railways Locomotives. Part 2, 1949 edition.
  • Ian Allan ABC of British Railways Locomotives, winter 1958-59 edition
  • Marshall, C.F. Dendy: History of the Southern Railway, (revised by R.W. Kidner), (London: Ian Allan, 1963) ISBN 0-7110-0059-X.
  • Moody, G.T.: Southern Electric 1909—1963, (London: Ian Allan Publishing, 1963).
  • Nock, O.S.: The South Eastern and Chatham Railway (London: Ian Allan, 1961).
  • The Railway Magazine (November, 2008), Southern Railway souvenir issue
  • Turner, J.T. Howard: The London Brighton and South Coast Railway. 3 Completion and Maturity (London: Batsford, 1979). ISBN 0-7134-1389-1.
  • Whitehouse, Patrick & Thomas, David St.John: SR 150: A Century and a Half of the Southern Railway (Newton Abbot: David and Charles, 2002).
  • Wolmar, Christian: «Fire and Steam: How the Railways Transformed Britain» (London: Atlantic Books, 2007) ISBN 978-1-84354-630-6
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Southern_Railway&oldid=46065767